Олександр Васильович Москалюк народився 25 лютого 1963 року в селі Заболотному Крижопільського району Вінницької області, жив і навчався в селі Печері
Тульчинського району. З дитинства захоплювався спортом.
Після школи вступив до Одеського технікуму харчової промисловості, закінчивши його з відзнакою 1982 року, згодом працював кухарем у Чорноморському
пароплавстві.
З 11 листопада 1982 року проходив строкову військову службу у Збройних Силах СРСР. Хлопцю з Вінниччини судилося стати одним із 10855 радянських
військовослужбовців, які таємно брали участь у бойових діях на території африканської країни Анголи. Діючи у складі підрозділу морської піхоти ВМФ
СРСР, Москалюк дістав два поранення (вогнепальне й осколкове) та три контузії. Цілком можливо, що Олександр брав участь у десантній операції, яку, за
непідтвердженими даними, провело радянське командування, висадивши в тилу формувань повстанського угруповання УНІТА підрозділи морської піхоти,
перевдягнені у обмундирування Народного руху за визволення Анголи (МПЛА).
Після звільнення в запас 1985 року вступив на факультет фізичного виховання та початкової військової
підготовки Вінницького педагогічного інституту. Здобув звання майстра спорту з лижних гонок і кандидата в майстри спорту з боротьби. 1988-го одружився –
дружина Ірина Іванівна закінчила історичний факультет того самого інституту, і досі працює вчителем історії та правознавства у Вернигородоцькій середній
загальноосвітній школі.
Після закінчення інституту Олександр працював вчителем у Зозулинецькій середній школі, але потому обрав
кар’єру правоохоронця: з 1993 року проходив службу в органах міліції, працював у Ленінському райвідділі внутрішніх справ м. Вінниці. 1997 року закінчив
Одеський інститут внутрішніх справ за спеціальністю «Правоохоронна діяльність» (заочно), 2002 року закінчив Київську національну академію України,
здобувши повну вищу освіту за спеціальністю «Правознавство» і кваліфікацію юриста.
Працював оперуповноваженим карного розшуку, з 1997-го по 1999 рік – начальником карного розшуку
Козятинського райвідділу міліції.
Після виходу на пенсію займався адвокатською практикою. Чесна і порядна людина, Олександр завжди був у центрі уваги у будь-якому колективі.
Про таких кажуть «особистість» – з ним завжди було цікаво. Ерудований, добре розбирався в людях. Знав багато віршів.
…Коли 51-річний Олександр Васильович отримав повістку військового комісаріату, він вирішив іти в АТО, попри те, що мав низку хвороб, зокрема,
бронхіальну астму. У пам’яті рідних звучать його слова: «Як я можу сидіти вдома, коли гинуть діти?». 7 серпня 2014 року старший лейтенант запасу
Москалюк був призваний за мобілізацією до лав Національної гвардії України і призначений заступником командира роти оперативного призначення
(на бронетранспортерах) по роботі з особовим складом батальйону оперативного призначення вінницького полку НГУ (військова частина 3008).
Односельці зібрали для офіцера значну суму коштів, на які для нього було придбано обмундирування та бронежилет.
13 жовтня 2014 року підрозділи Збройних сил України та НГУ, що охороняли та обороняли блокпост №32 біля с. Сміле Луганської області, опинилися під
потужними обстрілами з мінометів, гармат, танків та реактивних систем залпового вогню, невдовзі позиції українських воїнів оточили проросійські бойовики.
Під час спроби прориву до блокпосту колони підкріплення ворожий снаряд пропалив броню бронетранспортера, вибуховою хвилею в машини вирвало десантні люки,
двох військовослужбовців, зокрема і Олександра Васильовича, викинуло з БТР. Як з’ясувалося згодом, старший лейтенант Москалюк загинув від численних
осколкових поранень, водночас ще двоє воїнів-вінничан зникли безвісти, двоє потрапили в полон.
До 27 жовтня Олександр Васильович вважався зниклим, його дружині телефонували невідомі, які російською мовою з кавказьким акцентом пропонували викупити
тіло чоловіка за 20 тисяч доларів. Лише коли бойові побратими зуміли домовитись із терористами про евакуацію загиблих, тіло старшого лейтенанта Москалюка
було вивезене з місця бою разом із тілами загиблих «айдарівців».
Його провели в останню путь 31 жовтня в рідному Вернигородку усією сільською громадою, опустивши труну в могилу під Державний гімн України та трикратний
салют. У церемонії поховання взяли участь представники районної та міської ради, однокласники загиблого, «самооборонівці», колеги-вчителі і учні, яких
він колись навчав, безліч його друзів і знайомих – практично всі жителі села… Як згадували земляки, Олександр Васильович завжди приходив на допомогу,
якщо хтось її потребував, не був байдужим до людських проблем. Під час заупокійного богослужіння настоятель храму Святого Пророка Іллі Української
Православної церкви Київського патріархату отець Роман (Масира) зазначив: «Хвилюючись за матерів, за військових, за рідну Україну, Олександр не залишився
вдома, а вирішив іти на війну, тим самим виконавши заповідь Божу – любити ближнього свого, як самого себе. Так він став прикладом для нашого та майбутніх
поколінь».
Для власних дітей Олександр Васильович завжди був найкращим батьком і другом. Вони завжди довіряли йому таємниці, питали поради. Син Богдан закінчив
Вінницький національний політехнічний університет, донька Софія навчається у Державному економіко-технологічному університеті транспорту (2015 р.
визнана кращою студенткою ВНЗ), крім того, вона заочно навчається у Київському національному педагогічному університеті ім. Драгоманова. «До нас часто
приїжджають бойові побратими батька, говорять про нього багато теплих слів. Він зробив свій вибір й іншого вчинку від нього не можна було чекати. Для нас
він завжди залишиться героєм», – говорять діти Олександра Москалюка…».
У жовтні 2015 р. на міському цвинтарі міста Козятина Вінницької області урочисто відкрито
обеліск на честь загиблих воїнів-земляків.
23 серпня 2015 р. у вінницькому парку ім. Козицького відкрито мультимедійну дошку, що увічнює пам’ять бійців, полеглих за Україну – серед них є і
Олександр Васильович Москалюк.
