Для збільшення фотографії натисніть на неї!
Це була одна з небагатоьох фотографій, що засвідчує проходження служби моїм чоловіком,Остапенко Владиславом у Збройних Силах України. На світлині 3 бойова рота 1
батальйону 93 бригади перед відправкою до зони АТО у жовтні 2014 року. Багатьох з цих хлоців вже немає серед живих.
Остапенко Владислав, позивний "Остап", гранатометник, загинув 16 січня 2015 року в боях за Донецьке летовище. Влад закінчив у м.Нікополь школу № 5. Після проходження
служби в армії, навчався у Дніпропетровському інженерно-будівельному інституті, останні 12 років працював у Нікопольському управлінні газового господарства.
Мав сім'ю: мати, дружина, донька. Міг спокійно жити - донька закінчила навчання, була робота та й вік вже не підпадав під призив. Проте, у серпні 2014 року, разом зі
своїм колегою, Михайлом Фесенко, вони добровольцями, через наш військомат були мобілізовані для проходження служби в 78 ОБМЗ.
Після страшного Іловайська, вони вивозили звідти людей та техніку, Влад сказав моєму братові: " …як би ти бачив цих побитих дітей, то не зміг би спокійно далі жити".
У вересні 2014 року Влад подав рапорт про перевод до 93 бригади. Далі Донецьк, Тоненьке, Піски. Він мало, що з того розповідав. З часом вдалось дізнатись та по крихтам
відновити, що відбувалось "там" та через яке пекло Він пройшов разом зі своїми товаришами.
В період з 20 грудня по 25 грудня 2014 року, після першої ротації до аеропорту, Влад був вдома, у відпусці. Потім сказав, що його терміново викликають і 25 грудня 2014
року поїхав. Це була дорога в один кінець, без вороття назад додому…
Він зайшов В ДАП, на другу ротацію, напркінці грудня 2014 року. Ще з гумором розказував про новорічне заморожене "олів'є" і мандарини. Як стало потім відомо з інтерв'ю
24 каналу Євгена Ковтуна ("кіборг", живе та працює в м. Києві), що Влад мав шанс залишитись серед живих, проте свідомо обрав інший шлях. З інтерв'ю дослівно: "Нужно
больше делать передач и сюжетов о тех, кто уже не расскажет о своих подвигах. Для нас самая большая награда, что мы живые вернулись. Настоящие герои - это те, кто погиб.
Особенно в аэропорту. Когда я заезжал в аэропорт, мои ребята из 93-й уже неделю на тот момент были там. Через шесть дней они уезжали, их срок истекал, после чего я от
бригады должен был остаться один. В день, когда они должны были уехать, я перед уходом на пост со всеми своими попрощался, потому, в принципе, уже все понятно было. Когда
вернулся - обнаружил, троих из них сидящими на месте и пьющими чай. Спросил у них, почему они не уехали и в своем ли они уме, потому что терминал в огне уже был. Один мне
ответил: "Знаешь, Женя, мы решили, что мы либо выйдем все, либо не выйдет никто".
Эти трое погибли на 22-й день непрерывных боев за аэропорт. Они продержались до конца. "Остапа" (Владислава Остапенко) - снял снайпер 16 января. Ему около пятидесяти было.
Взрослый мужик. Еще два героя погибли под завалами. Одному, "Якуту" (Андрей Куприянов,) было на вид больше 30, а "Бороде" (Александр Олефир, который первым решил остаться)
было 23.
Я считаю, что отдав свой долг, отвоевав свой срок, остаться вместе с малознакомым человеком просто потому, что "все или никто", сознательно идя на смерть - это героизм".
Він звонив щодня, був дуже спокійним, планував відпустку, а в телефоні було чути обстріли. Я один спитала: "Тобі страшно?", а Він після хвилинки мовчання відповіл
15 січня Влад ще встиг сказати, що загинув молодий хлопець з Нікополя, Сергій Касьянов, зовсім дитина. Більше зв'яку не було.
В 2016 році, перечитуючи дописи в фейсбуці про ДАП, в розповіді Віталія Пясецького, ковельчанин, "кіборг", десантник 81-ї десантно-штурмової бригади, я натрапила на
опис останніх днів захисту аеропорту, і в одному з захисників просто впізнала Влада. Вже потім, в коментарях декілька хлопців, хто прочитав статтю, написали, що це
був Остапенко Владислав, позивний "Остап", з 93 бригади. Я хочу дослівно написати деякі уривки з цієї розповіді:
"Два роки тому. ДАП. 16.01.2015. Не люблю спекулювати, чи піаритись на болючій темі, але вирішив підкорегувати, та нагадати ті події, дворічної давнини. В принципі
ніч минула відносно спокійно. Ну там стрілкотня і тд. Я чесно навіть непам'ятаю, що там і як було. Спав хтось чи ні. Вогонь ведем тільки з укриття. Та поряд з нами
кілька пацанів чи то з 74-ї чи 93-ї. Один здоровенний мужик, видно що стріляний воїн, особливо не ховається, броня розстібнута, без каски. Ведем вогонь на ураження
та на випередження фактично у всі напрямки. Обложили конкретно. Всі щось роблять, кудись стріляють. Мужичок, що в розстібнутому броніку стоїть поряд у весь ріст. Мить,
і він падає на ящики з гранатами. Хапаю за одяг та стягую вниз, до себе за барикаду. Та помічаю, як з невеликої дірочки над правою бровою фонтанчиком виливається кров.
Прямо як у кіно. З людини з хрипом виходить життя. А ти думаєш: "а, може, живий". І тягнем вдвох. Потім вчотирьох. Липка кров на рукаві. Дзвінок його телефону. Слухавку
ніхто не піднімає. А потім все змішалось. Зім'ялось. Збилось в один довгий до безкінечності день. А, може, ніч".
Тільки через два роки капелан, Андрій Полухін, який був там, сказав, що в той момент звонила дружина, але ні в кого не вистчило сміливості відповісти.
Оборона Донецього летовища, стала символом незламності українського духу, символом мужності, братерства и самопожертви українських військових, яких сам ворог за стійкість
назвав "кіборгами". Прошло вже три роки, війна продовжується, гинуть люди. Але навіть, якби була машина часу, Влад все рівно пішов би воювати за свою країну, за Україну,
яку він так безмежно любив, за дітей, за яких, власне, Він і воював.
Бій за Донецьке летовище став однією з самих трагічних сторінок в українській історії, про яку не можна забути. Ця історія написана людьми, які не здались. Здався бетон і
залізо. Вони до останього захищали маленький кусочок української землі. 16 січня 2017 року треті роковини з дня загибелі Влада. Ми продовжуємо жити вже без нього, але я
точно знаю, що рідні не помирають, ми просто перестаємо їх бачити, але тепло і любов залишаються. Вічна йому память...
Piasetskyi Vitalii:
"Хлопці з 93-ї, для нас не обстріляних були як "боги війни". Ми на посту "Ромео". Вони тримали "Калітку".
-Шо ви мєчєтесь зі своїми тепловізорами? Ви слухайте. Тут єслі хтось полізе, за кілометр чутно буде. А якщо вже щось почуєте,тоді вже продивляйтесь
в тепляк.
А потім пішла жара. Ми втискались в бетон, від вибухів гранат. Потім совали барикади, щоб якось прикритись від уламків. Єдиний хто не пробував
злитись з підлогою, це кремезний дядько в розстібнутому броніку. Таким я його запам"ятав. Навіть в самий накал бою, він лише присідав і далі гасив
по дірах в стелі. Відлякуючу тарганів, які крили нас гранатами.
Я дивився і повторював те саме. Навіть, якийсь азарт бою з 'явився.
А потім він впав. Це вперше я побачив, як помирає людина. Ми витягнули, Псих ще пробував щось зробити, але все марно. Всі моменти, кров на моїй
куртці, важкість тіла. Ті кілька десятків метрів, які ми з Славіком Гав'янцем його тягнули, це назавжди в пам'яті. Я довго думав. Хто це? Можливо
десь живуть рідні, які хочуть знати як це сталось. Знайшлися і я розповів.
Це Владислав Остапенко і сьогодні йому випонилося б 55. Але, він не сказав, що то не його війна. Що хай діти можновладців воюють, а я почекаю, коли
до мене додому прийдуть.
Він зробив все що міг і навіть більше.
Пам'ятайте про нього і про всіх. Що вони зробили, щоб всі ми жили звичним життям у звичному ритмі."
